Погляд… Як часто ми використовуємо очі, щоб дивитися. Але чи ми бачимо?


 

Погляд… Як часто ми використовуємо очі, щоб дивитися. Але чи ми бачимо?

Від 1 серпня я мала можливість дивитися. Дивитися туди, куди більшість людей не хоче скеровувати свій погляд: на біду, біль, страждання, залежність, бруд. А одночасно на ласкавість, допомогу, вдячність, правдивий усміх, полегшення, радість. Видається, це не можливо поєднати. Можливо! Я свідок цього.

Отож, хочу поділитися своїм свідоцтвом, як пройшов мій місяць в Одесі, де я могла служити найубогішим – безхатченкам.
Дивитися я почала, але питання було: «Чи я побачу?». Чи я побачу за всім тим брудом, ранами та відштовхуючим виглядом Людей, людей з власною гідністю, людей в котрих страждає сам Христос? Чи я побачу Його лик в їхніх обличчях?

В перший ж день, одразу по прибутті я приїхала туди, де твориться добро. Мала можливість бути в медичному пункті, де перев’язувала їхні рани тілесні, а також могла послухати про їхні рани духовні. Їхні історії життя неодноразово змушували моє серце стискатися від болю і співчуття і часто я не мала що сказати, тільки усміхнутися або просто слухати, за що вони були вже безмежно вдячні. Вдячні що хтось їх помічає, слухає, що вони важливі для когось, що за них хтось переживає.

Моїм другим пунктом, де я провела більшість часу, була баня, де вони могли помитися, постригтися та переодягнутися в чисті речі. І це місце було незвичне, яке змусило мене задуматися про те, що для нас є буденним і звичайним, а для когось стає найбільшою радістю та правдивим святом. Це було місце, де я знову вчилася дякувати Господу за те, що маю. Бачачи їхні похмурі обличчя, коли вони входять, та порівнюючи з промінюючим  усміхом, коли вони після всіх процедур не перестаючи дякувати, ніби отримували новий шанс, їхні плечі випрямлялися, очі починали світитися, а вони отримували нове прагнення – жити… Жити та надіятися, що все зміниться, що вони зможуть знайти працю, місце де жити, що їх  приймуть і побачать. В їхніх очах, в котрих видно все: важкість їхнього буття, страждання, самотність, біль, котру відчувають, загорається блиск віри, надії, що Господь є, що Він дбає про них через добрих людей, котрих присилає на їхній дорозі.
Проходить час і ці люди знову повертаються сюди. Комусь вдається щось змінити, комусь ні, але саме тут є джерело, куди вони приходять знову і знову. Деякі, щоб подякувати і показати, що це допомогло, що вони встали і йдуть, вперед, до мети.  Інші приходять, щоб ще напитися, щоб втамувати цю спрагу, спрагу любові, але ще занадто слабкі, щоб йти самостійно, що ще потребують підтримки.

Я дякую доброму Богу за цей час проведений тут, що я могла бути частиною цієї історії, маленькою краплинкою, котра маю надію, послужила комусь. А для мене це була надзвичайна можливість дивитися і бачити, слухати і чути, а також діяти, служити Господу.

Нехай Господь буде за це прославлений!