Святий Вікентій де Поль


Істинно кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили. (Мт 25,40)

       «Ми повинні не забувати про те, що нашим найголовнішим завданням і чого Бог особливо очікує від нас – це велика турбота про бідних, які є нашими Панами. Ох! Так, мої сестри, це наші Пани. Ви повинні докласти зусиль наскільки це є можливе, щоб їм нічого не бракувало, відносно тіла і відносно спасіння їхньої душі.»

          В 1737 Вікентій де Поль був проголошений Церквою святим, а 150 років пізніше – покровителем діл милосердя. Святість отця Вікентія, так як і святість в житті кожного з нас мусила пройти довгу дорогу, що веде до Бога. Сила, яка випливала зі святості дозволяла Йому день за днем відважно відкривати серце на натхнення Святого Духа.


1581    народився в Пуї, що в Гасконі, на півдні Франції

1600    рукоположений  в  віці 19-ти років

1610    капелан в палаці королеви Маргарита де Валуа, (а в літературу увійшла, як королева Марго)

1612    настоятель парафії в Кліши

1613    вихователь в сім’ї де Гонді

1614    спокуса проти віри, яка тривала 3-4 роки

1617    вирішальний рік: сповідь селянина з Ганн і проповідь у Фольвіллі, заснування першого Братерства Милосердя  в Шатільоні.

1619    стає генеральним капеланом каторжних робіт

1625    Вікентій заснував Конгрегацію Місії

1633    заснування Згромадження Дочок Милосердя

1638    початок турботи про покинутих дітей

1646    допомога в Лотарингії (частина Франції) знищеної війною

1648    початок місії на Мадагаскарі

1651    приїзд отців місіонерів в Польщу

1660    27 вересня, смерть отця Вікентія

1729     беатифікований за понтифікату папи Бенедикта ХІІІ

1737     канонізований за понтифікату папи Клементія ХІІ

1883     Папа Лев ХІІІ проголосив його 1885 року покровителем усіх діл милосердя в Церкві.

27 вересня – літургійний спомин святого Вікентія

             Вікентій  народився в 1581 році,  в Пуї, недалеко  Дакс, що в Гасконі, на півдні Франції, третім з посеред шести дітей, в сім’ї робітників. Його батьки були християнами і прищепилии йому живу і дієву віру. Вікентій був інтелігентним і сумлінним хлопцем. Завдяки підтримці родини він дуже швидко робив кроки в напрямку «світлого майбутнього», в якому він мав стати священиком. З цією метою він поїхав в Дакс, а потім в Тулузу. Щоб здобути кошти для оплати навчання його родина продала частину маєтку: пару волів. Вікентій теж старався заробити гроші на навчання: він давав приватні уроки.

             В 1600р., маючи лише 19 років, став священиком, висвячення відбулось 23 вересня. Вікентій і надалі прагне слави, успіху, грошей, суспільного статусу і саме для цього прийняв священство.

             В його житті наступає період в якому історія перемішується з легендою. Чи справді був в полоні піратів, а потім в інших господарів (теперішня Тунезія), чи це було інше місто –достеменно не відомо, немає конкретних фактів. Лише відомо, що через 3-4 років Вікентій зною з’являється в Парижі. Його представили отцю Пьеру де Беруле, (пізніше став кардиналом) одному з найшановніших представників французької Школи Духовності. В цій Школі особливо підкреслювали людську природу Христа: Бог прийняв людське тіло і став близький людині в її житті. Священиків, які долучались до цього руху, спрямовували більш відповідально відноситись до свого священицького покликання і до глибоких відносин з Христом. В той час, коли Церква в Франції переживала труднощі, таке мислення було певною революцією.

            Від самого початку Вікентій був священиком з покликанням, однак прагнув його використати і для отримання «високої посади». Намагався йти вгору по кар’єрній драбині, щоб це дозволило  йому отримути значні доходи, які б він міг використати для допомоги своїй родині . Був амбітним і цілеспрямованим. І саме тому в 1610 році він опинився в палаці королеви Марго, першої жінки короля Генриха VI, як капелан.

            Наступні 3 або 4 роки були для Вікентія періодом сумнівів віри і «темної  ночі душі». Він не був в змозі ані молитися, ані визнавати Бога, як свого Господа. В той час Вікентій написав слова «Вірую…» і поклав у внутрішню кишеню біля серця. Все, що він міг зробити це доторкнутися рукою до цього листочка і це було його визнання віри. Та коли він вирішив на ново віддати себе служінню вбогим його контакт з Ісусом відновився.

            В 1612 році Вікентій став настоятелем в Кліши. До своїх парафіян він казав: «Мій Боже! Який же я щасливий, що маю таких добрих парафіян». Невдовзі після того розпочав службу в сім’ї де Гонді, яка була дуже впливова в французькому королівстві. Жінка розпоряджалася маєтком, в той час, як її чоловік був генералом каторжних робіт. Вікентій став вихователем їх дітей і духівником мадам де Гонді.

            Вікентій весь час продовжує шукати особистої користі. Однак Бог мав інші плани, щодо його життя. Рік 1617 був переломним в житті Вікентія. Одного дня, супроводжуючи мадам де Гонді, що оглядала свої маєтки, він зустрів пристойного чоловіка, який попросив Вікентія про сповідь.  Пізніше сказав, що помер би в стані гріха, і приречений був би на вічну загибель, якби у нього не з’явилася ця можливість висповідатися. Мадам де Гонді була приголомшена, коли дізналася, що така ситуація, тобто неможливість сповіді, є звичною справою. Вона попросила Вікентія, щоб знайшов якісь «ліки».  Наступного дня, тобто 25 січня 1617 року в костелі в Фольвіллі він сказав таку проповідь, після якої багато парафіян захотіли посповідатися.

            Того самого року завдяки Пьеру де Беруле 36-літній Вікентій повернувся до Шатільон. Одного дня, коли готувався Служби Божої,  йому сказали про скрутну ситуаціюв одній родині , де всі були хворі. Підчас проповіді, Вікентій сказав про це всім вірним. Слухачів огорнув великих Дух щедрості і багато з них пішли до цієї родини, несучи їм продукти. Вікентія це дуже потішило і він відразу почав організовувати Братерства Милосердя, які мали свої правила. Членів братерства Вікентій заохочував служити вбогим так, якби це робили «для самого Бога». Цей досвід, укріпив його в новому покликанні – служінні найубогішим. Під тиском де Гонді він знову жив в їхньому домі, але всеціло віддався служінню бідним людям. Його дуже підтримувала мадам де Гонді, котра в 1625 році підписала контракт – фінансування Згромадження Місій, який зобов’язував засновану спільноту Отців Місіонерів до Євангелізації сільських людей.

            Отець Вікентій був людиною молитви і діла. Він шукав способу допомагати бідним. Коли на його життєвому шляху з’явилася Луїза де Маріяк, просячи про його духовне керівництво, він довірив їй завдання відвідувати братерства милосердя. А 1633 році з їх співпраці виникло Згромадження Дочок Милосердя.

            Для забезпечення формації священників Вікентій заснував так звані «Конференції по вівторках» і реколекції для кандидатів до свячень, відкривав духовні семінарії, ніколи не переставав допомагати потребуючим, виходячи на зустріч різним формам бідності своїх часів: каторжникам, покинутим дітям, жертвам війни, старшим  людям. Ніщо не могло згасити його прагнення служити іншим.  Щоб кожна людина могла заново віднайти гідність дитини Божої.

            Вікентій вмів залучати різних людей до діл милосердя. Він думав виключно про людську нужденність, про необхідність полегшення страждання: вбогих, які уособлюють собою Ісуса Христа.

            Вікентій помер 27 вересня 1660 року, залишивши по  собі: мирян, священників, дочок милосердя, цілу родину – Вікентійську родину. А передусім залишив духа, який живе сьогодні в нас, який розпалює вогонь любові до вбогих, який палав в серці святого Вікентія.