Свята Луїза де Маріяк


          Луїза де Маріяк народилася 12 серпня 1591 року в аристократичній родині, багато членів якої мали високі посади біля короля Людовика ХІІІ. Дядько Луїзи – Михайло в 1629 році став міністром справедливості. Також був одним із лідерів подій 11 листопада 1630 року, пізніше названим «днем обдурених», ціллю якого було позбавлення влади кардинала і першого міністра – Ришелью. Спроба ця не вдалася, Михаїл був арештований в 1632 і помер у в’язниці.


        До сьогодні не знаємо хто є матір’ю Луїзи, бо вона народилася в час, коли батько був вдівцем. Знову одружився батько, коли Луїзи мала 3 роки. В дуже ранньому віці її віддали на виховання до королівського монастиря домініканок в Пуаси в якому дівчата зі знатних родин, могли отримати високий рівень знань і міцний релігійний фундамент. Коли Луїза мала 13 років – помер її батько. В той час, опікунство над нею взяв дядько Михайло. В результаті тих життєвих змін, Луїза залишила навчання в монастирі домініканок і почала жити в пансіонаті для молодих дівчат. Там вона навчилася простого і бідного життя, це була для неї певного роду «школа домашнього господарства».

Маючи 15 років, вона мріяла вступити до монастиря капуцином, де були дуже суворі правила. Священик, який був духівником в тому монастирі не захотів приймати Луїзу з огляду на слабкий стан здоров’я. Луїза дуже розчарувалася, але погодилась з цим рішенням. Пізніше також підпорядкувалася і сім’ї,  яка представила їй майбутнього чоловіка – Антуана Ле Гра, який був одним з секретарів декретів королеви. Молоді побралися в 1613 році. Луїза тоді мала 22 роки. Через рік народився син Михайло. Вона була щасливою жінкою і матір’ю, розцвітала в подружжі, якого не вибирала. Однак прийшов 1622 рік – хвороба чоловіка, час випробування і загартування характеру. Луїза відчувала себе дуже винною, адже вона дала богу обітницю, якої не виконала – піти в монастир. І вважала, що саме тому захворів її чоловік. Прийшов час депресії, вона була дуже неспокійна і мала багато сумнівів проти віри. Хотіла все покинути, але в урочистість заслання святого духа 1623 року Бог наповнив її серце світлом, і зникли всі сумніви. Вона зрозуміла, що повинна залишитись  чоловіком і що Бог є близько них. З’явилося також передчуття, що прийде день, коли вона стане членом спільноти, яка буде служити ближнім «виходячи і повертаючись». Хоча та той час це було щось не зрозуміле, бо всі спільноти, які служили бідним жили в закритих монастирях. Луїза піклувалася про чоловіка аж до його смерті 16 грудня 1625 року. Прибутки вдови зменшилися і тому вона була змушена переїхати. Недалеко її нового дому жив отець Вікентій де Поль, який став її духівником. Через велику різницю характерів на початку не сподобалися один одному, однак поступово вони пізнавали один одного і Вікентій допоміг Луїзі відкрити своє нове покликання. Запропонував їй відвідувати братерства милосердя, що їх підтримувати. Луїза забула про себе і почала усвідомлювати собі, якою є реальність життя вбогих. Відкрила, що члени братерства, які походять з високих родів не були здібні щиро служити цим найбіднішим.

В 1630 року проста сільська дівчина Маргарита Назо виразила своє бажання допомагати в братерствах. Невдовзі прийшли і інші дівчата. Вікентій доручив Луїзі їх формацію практичну і духовну. Луїза, після роздумів поступово розпізнала, що цих дівчат можна об’єднати в окреме братерство. На початку Вікентій не розумів задуму Луїзи. Однак після їх спільних молитов і роздумів, 29 листопада 1633 року повстало Згромадження Дочок Милосердя.

Поступово з’являлися наступні спільноти Дочок Милосердя засновані в околицях Парижа і щораз дальше від столиці, служачи найубогішим в їх домах і лікарнях.

У зв’язку з загострення політичної і суспільної ситуації у Франції підчас Фронди в 1644-1649 роках, з’являлося ще більше біди, голоду, хвороб, насильства. Луїза і Вікентій відправляли сестер на всі фронти. Мандрували вони від села до села допомагаючи і додаючи відваги мешканцям. Такий «мобільний» вид допомоги на той час був великою новизною , адже тоді всі богопосвячені особи були в закритих монастирях, а не на вулицях міста.

Спільнота, яка тільки-но «народилася» переживала в тому часі кризу. Дочки Милосердя залишали Згромадження (Служіння Вбогим часто вважалося дуже важким, життя спільнотове занадто вимагаючим, молитва почала втрачати  «смак») всі починання закінчувалися неуспіхом. Також Луїза переживала за свого сина, який ніяк не міг вирішити чим займатися в житті чи то священство, чи подружжя. Луїза звинувачувала себе, що погано виховала сина. З допомогою отця Вікентія пережила цю кризу і віднайшла внутрішній мир в 1650 році. В тому самому році її син одружився, і невдовзі Луїза стала бабусею.

Луїза йшла дорогу Христа, якого так сильно любила, Господа Милосердя, який став людиною, щоб людині дати життя. До Вбогих і до сестер відносилась з пошаною, доброзичливістю і співчуттям. Вміла знайти підхід до кожного, що допомогти знайти йому власну дорогу відносин з Ісусом.

Вікентій і Луїза дуже сильно відрізнялися характерами. На протязі тих 35 років співпраці, де не бракувало різних напружень, між ними появилась глибока приязнь, в якій кожний шанував неповторність другого. Цілу свою енергію скеровували на служіння вбогим. Прагнення полегшити їм в стражданні, заради Любові до Ісуса, ніколи не гасло в їхньому житті.

Луїза померла 15 березня 1660 року – пару місяців раніше ніж Вікентій. Прожила важке життя наповнене сумнівами, неспокоєм, почуттям провини, переживаннями. Але дійшла до святості, бо будучи слабкою і немічною, дозволила, щоб її наповнила міць Святого Духа.

І сьогодні Вікентійська Родина черпає з духовності Жінки, яка дозволила, що її наповнило Боже світло.