Історія життя – відкрита  книга…


 

Історія людини яка прожила своє життя, в постійній боротьбі. Несучи свій хрест, падаючи та підіймаючись.

Дякуємо Господу за життєвий приклад дороги до неба… Дякуємо, за те що можемо служити таким людям, які вже завершують свою земну мандрівку і мають багато життєвої мудрості. Завершуючи своє життя в домі Милосердя в м.Смотрич.

“Я ж не знаю ні маминих батьків ні татових не знаю.  Татові батьки повмирали і п’ятеро дітей залишилися сиротами, двоє дітей померло, а троє дітей залишилося, так вони виросли. В вісімнадцятому році була війна з німцями, то стрійко татів старший брат був вже одружений і було вже в нього двоє дітей. А тато ще був не одружений і з

абрали їх на фронт, то стрийка забили, а тато потрапив до полону, як вернувся додому то вже в тій хатині, що вони жили, стрійна з дітьми жила. Тато як  оженився то там де була стодола, зробили собі житло і так ми в ній і жили. І там ми народилися і не позамерзали, не було чим палити, але Господь давав можливість все пережити. Тато працював в Євреїв, тримав одну конячку і нею обслуговував їх, возив що їм треба було. Тільки  тоді він розпочав будувати дім, хатинка щоправда була маленька, на цей час, але на той час була гарна хата, глиняна щоправда. Всі будинки в той час покривали соломою, та батько трохи більше заробляв працюючи в Євреїв і покрив хату черепицею. Батьки самі будували той будинок. Нас в батьків було п’ятеро діток.

Одного дня прийшли з сільради, та почали вимагати золото, а батько каже так як воно було, що немає золота бо хатину збудував. Тай вислали нас на Сибір. Привезли скинули на чисте поле, зима була, викопали батьки яму в землі і там ми сховалися. Тато завербувався і поїхав в ліс на роботу бо троє дітей (двоє померло малими ще до висилання). Поїхав на роботу, а одягнутися не було в що, і батько потрапив в зміну що робили в лісі тай простудився. Нічого не заробив, а хворобу знайшов. Лікарня знаходилася за 70 кілометрів від поселення де ми проживали, поселення 

було мале там тільки водокачку поставили.

Я не знаю як воно все пережилося…

 

 Бог давав різні випробовування. Голодні і холодні, люди почали звідти втікати. І з нашого поселення люди втікали. Мама пішла до батька в лікарню і розказала, що люди повтікали, а батько каже що я знаю що я жити не буду, я не вилікуюся та я б хотів хоч на Україні вмерти. Будемо втікати, сказав батько. Мама що мала все продала, щоб були на дорогу гроші. Купила булку хліба, цукерок і все, інші гроші на дорогу. Мені тоді був шостий рік, а Аделі сестрі три роки і мама згодила з перевізниками,

 що нас будуть переховувати, мама нас туди відвела. На другу ніч сестра, яка була старша, вже їй було більше десяти років, вона з мамою мала втікала з поселення. Та в ту ніч вони не прийшли і на другу теж аж на третю ніч, а ми з сестрою сиділи в жолубі біля верблюдів. Мама на третю чи четверту ніч прийшла і ми з відти вийшли. Ми два тижні були в дорозі, ночували в полях, але не роздерли нас вовки. Молодша Аделя в дорозі захворіла, в дорозі так і померла. Мама її несла всю дорогу не залишала вовкам, принесли в якесь село…

 Так як мама мені розповідала, як вона в тюрмі сиділа, коли її привезли умови були жахливі, туалетів не було, нормальних як тепер, була як вони називали тоді рашка і вони ходили туди в туалет. Мама сиділа спочатку біля тієї рашки, бо хто приходив новий то там мав сидіти. Теж задавали покуту ті що сиділи в тій тюрмі. Вона собі сяде роздумує, і починає плакати, пісню заспіває: «Всі гори зеленіють, тільки одна гора чорна де стала бідна вдова»  і вже плаче…  

Маму засудили на два роки тюрми. Ми не знали де вона і їй ніхто не сказав де ми. Ми з сестрою потрапили до інтернату. В інтернаті не було аж так добре, та все одно були трохи притулені. І голодно і холодно всяко було, хто там за тими дітьми дивився. Але пережили. Мама відсиділа два роки тюрми її перевели на участок вона працювала біля свиней. В одну неділю працювала біля тих свиней, сіла тай плаче, але приходить завтехнік запитує, чого плачеш?  Мама каже бо дітей не можу знайти. Він запитує, а ти хотіла б щоб вони були біля тебе ?  А яка мама скаже що ні. Тай він зараз письмо на сільраду. А  ми навіть поняття не мали що то мама, три роки її не бачили. Я тоді пішла вже в перший клас, купили нам кафтанчики одягнутися, взутися якісь черевички. І тут їде чоловік його син в Києві жив і він відвіз нас до мами. Чоловік каже йди я тобі твоїх дітей привіз. Мама каже, а ти як можеш знати де вони? Але виходить мама, а тут ми стоїмо. Мама підійшла до мене, а я кажу в мене мами немає, ховаюсь за того дядька, вже поняття немала що то таке мама. Мама жила в гуртожитку, одне ліжко одномісне. Обід на одну особу ми їли троє, бо нам би ніхто його не дав на мамину зарплату.  Школа була за три кілометри, а ми ще й в дві зміни ходили. Пішла я один чи два рази до тієї  школи, я не могла ходити так далеко, не виднося, осінь, Я так в ту школу і не ходила, через рік дали нам маленьку квартирку, стояло в ній два ліжка, тумбочка і плитка, квартира була на дві сім’ї. Нас троє і жінка з  двома хлопцями. Там застала нас війна. Я ходила дрова збирати. О дванадцятій годині я розпалюю і варю їсти, мама приходила і доварювала. Було важко, як розпочалася війна, нас почали виганяти з тієї місцевості. І ми виїхали, в Вінницю спочатку. Потім рухались далі, в напрямку дому. Йшли по рельсах, якби над’їхав потяг ми б загинули, та Господь має свою волю щодо нас, хоч ми й не хочемо його слухатися. Ми дійшли до Жмеринки , там сіли в товарний потяг до Хмельницького з нами ще двоє людей їхало. Приїхали ми до Хмельницького. Мене так ноги боліли, що я не могла кроку ступити. А до Гвардійська ще 20 кілометрів треба йти. З сусіднього села десь підвечір  надійшов чоловік, мама його впізнала, і так ми доїхали додому. Прийшли ми до своєї хати. Все було неохайне вікна побиті. Все своїми руками відремонтували відбудували. В 45-му нас виганяють з тієї хати. Пішли ми шукати житла. То той нас прийняв, то інший. В 47-му, ми не мали нічого. Мама пішла на роботу. Я ходила на костилях . Одного разу в саду нарвала яблук і мене спіймали. Ведуть в контору мене, а я по дорозі викидаю яблука. Та я втекла від того чоловіка що мене впіймав.

Сестра вийшла заміж. А ми з мамою не маємо де притулитися. Пішли в якусь пусту хатинку. Волосся від холоду примерзало до стіни. Сваха запросила нас до себе жити, а так були б замерзли. Мама почула що в сусідньому селі хату продають, а в нас не було грошей, та домовилися що будемо жити та потроху віддавати гроші. Почали все знову з нуля. Випробувань ще було не мало за ці прожиті роки. Про ці випробування один Бог знає…»

                                                                                      Сестри Милосердя

Примітка: Текст дослівний, згідно зі словами п.Софії.