« Для мене життя – Христос, а смерть – прибуток»

( спогади про владику Мілана Шашіка, СМ  в день його похорону  20.07.2020 року )

  Ці сильні слова прозвучали з уст одного ієрарха  на похороні   владики Мілана. Вони були не тільки словами святого Павла, але й словами, які були засіяні в  серці отця Мілана  і щоденно втілювалися в його житті.

Дякую Богу, що мала ту благодать бути на похоронних обрядах отця Мілана в час карантинних обмежень.  За 2 години до Євхаристії  люди підходили до труни, щоб попрощатися з ним. За цей час читалася  біографія з його життя. Коли прийшла моя черга  бути близько  його тілесних останків, лунали такі слова : « 27 вересня 1973 року в провінційному домі сестер вінкентинок в Мендриці (сьогодні Чеська Республіка) складає вічні обіти.» Це було тільки одне речення про моє Згромадження Дочок Милосердя святого Вікентія де Поль. Саме в нашому провінційному домі на той час тоталітарного режиму, як член Конгрегації Місіонерів святого Вікентія де Поль,  склав вічні обіти, присвячуючи себе Богу  цілковито. Це був  знак Бога, який ще раз утверджував мене у цілковитому посвяченні Богу і убогим.

Отця Мілана Шашіка я вперше зустріла , в травні 1991 році в Римі, де він перебував на навчанні. За тиждень нашого паломництва  Римом, я  бачила в ньому сильного і ревного послідовника Христа, який з великим запалом передавав нам життя перших християн, які віддавали своє життя за Христа мученицькою смертю.

Потім вже як сестра Згромадження Дочок Милосердя святого Вікентія де Поль зустрічала його частіше. Особливо хочу згадати на с. Довге в якому я служила. В цьому селі отець Мілан уділив перше хрещення в Україні,  про яке часто згадував. Як секретар нунція Антоніа Франко, який був і Адміністратором Закарпаття, часто приїздив до нас, був ініціатором  будівництва нового храму, камінь якого освятив  нунцій. Так відчувалося що його серцем було село Лисичево, де жила невеличка громада римо-католиків, які не мали храму. Завдяки Йому був придбаний невеликий будинок, який став каплицею і місцем для Євхаристії та відпочинку не тільки для лисичан, але і для дітей, молоді з різних парафій, навіть з Києва.

Як син Святого Вікентія, він мав харизму наблизитися  до «найбільших володарів цього світу», вмів достукатися до їх сердець і відстояти інтереси найбідніших людей. А найпростіших людей знав по імені, і коли з ними зустрічався, то був для них зарядним пристроєм надії, сердечності, щирості,  цікавився їхнім життям і на довго залишав у їхніх серцях Божу радість і потіху.

Пригадую грудень 1999 рік, коли в с. Довге не було священика. Отець Мілан в той час був директором новіціату в Банській Бистриці. Його любов до України, не дала йому спокою залишитися на Різдвяні свята в Словаччині. Для нас сестер це був прояв Божої любові, що Бог про нас не забув і хоче народитися в  наших серцях  і в с. Довге через Святі Таїнства, які уділяв  отець Мілан. Саме за його жертовне служіння в парафіях с.Довге і с. Лисичево ми мали можливість бути свідками відкриття ювілейного 2000 року, який почався вночі Євхаристією.

В цей  різдвяний час благодаті ми, як сестри відчули батьківське піклування отця Мілана і з матеріальної сторони.  Матеріальні умови ми мали дуже скромні, навіть дров сухих нам бракувало, а мокре дерево не так зігрівало. Як зазвичай, сестри заспокоїлися тим що було. Але отець Мілан зразу був дієвим і старанним у вирішенні наших потреб. Він не ганьбився просити і машина дров на другий день була в дворі.

Завдяки отцю Мілану Шашіку, який вже в серпні ювілейного 2000 року стає парохом в м. Перечин, було організоване ним паломництво до Рима для вірників с. Довге і м. Перечин, в якому і я брала участь. Це було паломництво для Вікентійської родини особливе, бо саме 1 жовтня був канонізований   Франсуа Режіс Клет, мученик за віру в Китаї в Ухані (місто виникнення коронавірусу) Отець Мілан у цьому паломництві нам передавав вікентійського духа, духа жертовності за прикладом мученика Режіса Клета, для якого мучеництво було іспитом християнина. Отець Мілан захоплювався життям мучеників, починаючи від перших християн і продовжуючи мучениками Вікентійської родини, блаженним Теодором Ромжою та мучениками Закарпаття. І не тільки захоплювався, але й наслідував їх приклад у  жертовності.

Ставши парохом в м. Перечин отець Мілан відвідував наших сестер і в м. Свалява.  За  Його ініціативою була засноване Товариство святого Вікентія, яке і до сьогодні співпрацює з нами і допомагає у служінні вбогим.

Отець Мілан цікавився  молодими сім’ями, їхніми дітьми. І коли бачив, що сім’я практикуюча у вірі, то надихав їх бути відкритими на життя, приймаючи дітей як дар Божий.

Вже як владика,  проїжджаючи Сваляву, завжди зупинявся і відвідував сестер, цікавився нашим життям і бажав, щоб ми були свідками єдності між іншими конфесіями. Завжди запрошував нас на зустрічі греко-католицької молоді Закарпаття, яке було традиційно в Сваляві, або на Хресну дорогу міста.

Неодноразові щирі, спонтанні зустрічі  з владикою Міланом  були і в м. Снятині на паломництві до гробу бл. Марти Вєцької, які переконували Свалявську парафіяльну спільноту  в його активності, відкритості  і прихильності до Вікентійської родини.

Всі ці спогади про нього в день похорону спонукають мене до вдячності Богу за те, що бачила його на дорозі мого життя, як ревного апостола Христа. І словами  Великодньої секвенції  можу  запевнити, що в день його похорону  очима віри «я бачила гріб Господа живого, я бачила славу воскреслого Христа» в особі владики Мілана.

                                                 с. Йоана Слов’ян, дм св. Вікентія де Поль, м. Свалява