БЛ. ФРЕДЕРІК ОЗАНАМ (1813-1853)

Апостол правди та любові

Блаженний Фредерік Озанам

ЖИТТЯ

Антуан Фредерік Озанам народився 23 квітня 1813 року в Мілані (Італія) в родині Жана Антуана та Марі Нант. Батько був лікарем Ліоні. У часи наполеонівських війн родина переселилася до Італії, звідки повернулася назад в 1815 році. Маючи дев’ять років Фредерік розпочав навчання в ліонському Королівському Коледжі. Він ознайомився з різними філософськими течіями, що призвело до певної кризи в світоглядах. Переборов ці труднощі під впливом абата Нуару, який допоміг розв’язати його юнацькі сумніви.

У 1831 році Фредерік розпочав навчання в університеті в Парижі. Болісно переживав контакт з середовищем байдужим до релігії. В листі до приятеля Фальконе він писав: «Париж мені не подобається. Немає тут правдивого життя, нема віри та любові. Велике місто здається вимерлим. Його холод та деморалізація навіює на мене холод і нищить». Знайшов підтримку в Андре-Марі Ампера, вченого з батьківським серцем. В домі вченого часто розмовляв з Фредеріком і  переконував, що правдива наука дозволяє відкрити велич Бога.

Дякуючи цьому він приєднався до групи студентів, які протиставлялися згубним впливав деяких професорів, які відкрито боролися проти католицької віри.

Разом вони переконали архієпископа Парижу Гіацинта-Луї Де Келен, до відновлення апологетичних проповідей в соборі Нотр-Дам. У 1835 році їх проголошував домініканець Жан-Батіст Анрі Лакордер.

Після революційних заворушень 1830 року Фредерік переконався, що відновити релігійне життя не вдасться спираючись на спробі повернути давню владу. Потрібно з’єднати сили для впровадження соціальної справедливості на фундаменті правдивої любові до Бога та ближнього. Для повернення віри в католицьку Церкву потрібно протиставити проти всюди проголошуваному антиклерикалізму гуманістичну культуру та автентичне релігійне життя. Також важливим є свідоцтво християнського милосердя, бо віра без діл є мертва.

Для реалізації тих планів в 1833 році у студентському середовищі повстало товариство назване Конференція Святого Вікентія де Поль. Фредерік належав до грона засновників та дуже активно в ньому діяв. Відомим стало його твердження: «Ходімо до вбогих, бо їх блаженство є блаженством Бога!» В своїй благочинній діяльності товариство користувалося з досвіду та допомоги сестри милосердя Розалії Рендю. За короткий період часу товариство організувало нові групи в Парижі та по цілій Франції, а далі і в інших країнах.

У 1836 році, після того як Фредерік здобув ступінь доктора з права він повернувся до Ліону. Там пережив смерть батька (1837 р.) та матері (1840 р.). У 1838 році в місцевому університеті здобув ступінь доктора з літератури та через рік був призначений професором комерційного права в Ліоні, У 1840 здобув титул асистент-професор іноземної літератури на Сорбоні в Парижі. В 1841 році він одружився з Амелі Сулаква, а в1845 році в них народилася донька Марі. Після смерті Клода Шарля Фроель в 1844 році, Фредерік був призначений професором іноземної літератури на Сорбоні. Студенти про нього говорили, що лекції готував  як бенедиктин і проголошував як оратор.

У 1848 році разом з групою приятелів розпочав видавництво журналу «L’Ere nouvelle» (Нова Ера). У ньому проголошували формування християнської демократії основаної на фундаменті соціальної справедливості і взаємній любові, а також продовжували діяльність Конференції Святого Вікентія де Поль. Старалися долати різницю між тим, що «мають» і тими, що «не мають».

В цей період багато часу присвячував науковій праці, а в 1849 році опублікував свою головну двотомну працю «La civilisation au cinquieme siecle». Через хворобу в 1852 році Фредерік перервав викладати в університеті та виїхав до Італії, щоб лікувати туберкульоз. Пізніше появилася важка хвороба нирок. Однак він повернувся до Франції. Помер 8 вересня 1853 року в Марселі.

Його життя цілковито було віддане Господу Богу. У проголошуванні правди був покірним, відносився з пошаною та любов’ю до всіх, які мали інакші погляди ніж він. В сороковий день народження, 23 квітня 1853 року, в гарній молитві присвятив себе Богу. (Її текст в кінці цього розділу).

Папа Йоан Павло ІІ під час Всесвітнього Дня Молоді 22 серпня 1997 року проголосив Фредеріка Озанама блаженним. Його літургійний спомин відзначають 9 вересня.

ПОСЛАННЯ

  • Християнська вірогідність. Ціле життя Фредерік Озанам через проголошення гуманістичної культури та поширення благочинної діяльності старався повернути віру в Церкву. Він старався з’єднати біля себе всіх, які думають так само. Для досягнення цього долучився до заснування Конференцій Святого Вікентія де Поль. Багато сил віддавав публіцистичній діяльності для формування публічної думки. Ангажувався в суспільно-політичну діяльність, щоб впливати на праводоаство, яке б гарантувало правдиву рівність всім громадянам. В Конгрегаціях до справах святих, в декреті з 6 липня 1993 року про героїзм його чеснот записано: «Був досконалим чоловіком та батьком родини, апостолом християнської культури та свідком правдивої любові до вбогих і хворих». Чезаре Ґуаско в його біографії акцентував трилогію любові: любов до поширення культури, любов у застосуванні політики та любов у суспільній діяльності.
  • Уміння співпраці. Молоді студенти: Фредерік Озанам, Август Тайондіер, Жан-Лео Ле Прево, які започаткували діяльність Конференції Святого Вікентія де Поль, не мали досвіду у свідоцтві милосердя. Старший від них Еммануель Жозе Байі порадив їм, щоб шукали допомогу у відомій в Парижі сестри милосердя Розалії Рендю. Це вона відправила їх до вбогих. Показала їм бідність в якій жили мешканці передмістя. Показала в чому полягає правдиве свідчення милосердя в дусі св. Вікентія де Поль. Визначала родини, якими вони повинні були зайнятися, і навіть надала їм перші матеріальні засоби для допомоги.
  • Характерні риси благодійної діяльності.
  1. Реалізм – а саме розпочинати і виконувати те, що можливе. В листі з 21 липня 1834 року Фредерік Озанам писав: «Можна сказати, що ми за молодь, щоб включатися в боротьбу за соціальну справедливість. Чи маємо залишитися бездіяльними посеред світу, який терпить і плаче? Ні! Перед тим як розпочнемо старатися про добро всіх, можемо допомогти хоч деяким людям. Перед тим як приступимо до відродження Франції, можемо допомагати деяким вбогим».
  2. Бачення віри – Бога можемо пізнати тільки очима віри, яка й так слабка. Але людей, а особливо убогих бачимо очима тіла. Бачимо їх терпіння. Можемо докласти зусиль, щоб полегшити їх страждання. Ми повинні приклонитися до їх ніг та повторити за апостолом: «Господь мій і Бог мій» (Лист з 13 листопада 1836 року).
  3. Покора – якщо в нашій діяльності є щось, що вимагає замислення і переміни, то це є дух фарисейства (дивіться на нас!), дивіться на самих себе (інші роблять менше добра!), філантропія на словах (говориться про милосердя замість того щоб його чинити), схильність до бюрократії (дивимося на випадки, без огляду на людей), а над усе забувається покірна простота з якою ми розпочинали нашу діяльність (Лист з 1 травня 1841 року).
  4. Любов – Любов не може зупинитися на минулому. Завжди повинна дивитися в майбутнє. Тому що ми так мало зробили до тепер, а так багато ще маємо зробити. Багато є вбогих, котрим потрібно допомагати і багато їх буде в майбутньому. (Лист з 25 лютого 1835 року).

 

Молитва Фредеріка Озананма

(написана 23 квітня 1853 року)

Сьогодні мені виповнилося сорок років. Це більше ніж половина життя. Маю молоду люблячу дружину, гарну дитину, чудових братів, багатьох приятелів. Я зробив кар’єру, завдяки якій мене поважають. Я розпочав багато діл, які можуть бути основою подальших запланованих цілей. Однак зараз прийшла небезпечна хвороба, яка може сповідувати загрозу моєму життю.

Мій Боже! Чи потрібно залишити ці всі добра, які я від Тебе самого отримав? Чи не вистачить часової жертви? Не хочеш, Господи, жертви з моєї любові до літератури, з моїх університетських амбіцій, з моїх наукових досягнень, в яких було більше гордості ніж любові до правди?

Якби я продав половину моїх книг і гроші роздав бідним, якби я залишив наукову працю і весь час присвятив для відвідування вбогих і навчанні бідних дітей, чи був би Ти, Господи, задоволений і дозволив би мені решту моїх днів провести біля люблячої дружини і присвятити себе вихованню дочки? Може не хочеш моїх жертв, котрим бракує безкорисності тому їх відкидаєш?

Господи, хочеш, щоб я Тобі віддав самого себе? Тоді сказав я: «Ось я приходжу; у сувої книги написано про мене: Чинити твою волю, Боже мій. Йду, бо ти мене кличеш і не маю права нарікати. Ти дав мені сорок років життя. Якщо дивлюся на них з плачем, так це з огляду на мої гріхи. Чинячи гріх, я не був послушним Тобі. Однак як роздумую над благодаттями, якими Ти мене збагачував, то згадую ці роки з вдячністю. Якщо зараз на решту моїх днів прикуєш мене до ліжка, то не вистачить їх, щоб я належно подякував Тобі за дні, які я прожив. Якщо слова, які зараз записую, будуть останніми в моєму житті, нехай будуть гімном на славу Твоєї доброти». 

 

© Література: „Dziedzictwo – Święci i Błogosławieni Rodziny Wincentyńskiej” Alberto Vernaschi CM, Tłumaczenie z języka włoskiego Ks. Władysław Bomba CM, Kraków: Wydawnictwo Instytutu Teologicznego Księży Misjonarzy, cop. 2008.